Півгодини тому йшла по вулиці. Париж, весна, що може бути прекрасніше.

Раптом зверху прямо переді мною посипалися пелюстки троянд. Я радісно зловила один, подумавши: "як чудово". І тут мені на голову впав горщик...

П'яний чоловік прийшов уночі додому. Дзвонить у двері. Тиша...

Знову дзвонить, і знову ніхто не відповідає. Тоді він кричить:

— Жінко, відчиняй, я маю найпрекрасніший букет для найкрасивішої жінки.

Дружина зраділа і відчиняє двері.

— А де ж букет?!

— А де найкрасивіша жінка?

Вибираючи квіти, чоловік ділить їх на два різновиди: троянди й "а оце як називається?".

— Любий, правда, мої очі блакитні, як небо?

— Угу.

— А губи червоні, як троянди?

— Угу.

— Як я люблю, коли ти говориш мені такі поетичні слова!

Хлопець з дівчиною гуляють в парку. Ні морозива, ні води, ні квітів ніде не продають. Висить оголошення: "Не смітити, не плювати! Штраф — 40 гривень!". Хлопець дівчині:

— Плюй, я пригощаю.

Приходить чоловік у квіткову крамницю:

— Зробіть, будь-ласка, найкрасивіший букет для моєї жінки.

Квіткарка:

— Ви, мабуть, відзначаєте річницю шлюбу з дружиною?

— Ні, місяць.

— Овва! А вже такий подарунок робите!

— Так, місяць... як я додому не приходив.

Зібрався купець у дорогу та питає:

— Що вам привезти, доні мої любі?

— Мені прикраси заморські.

— А мені дзеркальце дивовижне.

— А мені велике волохате чудовисько для утіх плотських...

— Ти що, доню?!

— Ну добре, добре. Привези мені квіточку червону.

— Добрий день, лікарю! А я до вас із букетом.

— Ну і де ж квіти?

— А хто говорив про квіти?

8 березня.

Чоловік накрив до столу, купив квіти, подарунок, і чекає на свою кохану.

О 3-й годині ночі звінок в двері. Чоловік відкриває, а там жінка...

П’яна і розтріпана вся.

Він:

— Був би ніж у мене, я би зарізав тебе. Був би шнурок — задушив!!!

Вона:

— Гик... а ти рогами заколи!

Весняним лугом походжає здоровезний ведмідь: нюхає квіточки, слухає пташиний щебет... Культурно відпочиває, отже.

Раптом помічає десь удалині якусь білу цятку й починає за нею стежити. Та цятка, наближаючись, поволі перетворюється на білу кульку. Ведмідь і не помітив спершу, що та кулька — заєць насправді.

Підбігши до ведмедя, заєць гне пальці й починає верещати:

— Слиш ти, лох касалапий, асфабаді мнє дароґу, понял, казьол?

Ведмідь продовжує нерухомо стояти, байдуже дивлячись на зайця.

Заєць:

— Ти чьо, урод, нє слишиш? Я сказал, давай дарогу, єслі в морду нє хочєш!

Ведмідь ані руш.

Заєць продовжує свої наскоки:

— У тєбя чьо, уши гавном забіти? Єслі ти через 10 сєкунд нє сдвінєшся, я тє ачко разорву, понял, ти, підар ванючій? Раз... два... три...

Глухуватий ведмідь знуджено пирхає, повертається до зайця задом, вивалює на нього вміст свого кишківника й неквапом іде геть.

Минає хвилина, друга, вже й мухи злетілися...

Нарешті заєць спромагається висунути голову з цієї купи. Трохи прочистивши рота, він верещить услід ведмедю:

— Чьо, абасрался?