Улаштувався хлопець на роботу пожежником. За місяць зустрічає друга, той запитує, як працюється.

— Ти знаєш, непогано. Зарплата пристойна, платять вчасно, пайок, форму гарну видали... Знову ж таки, хлопці дружні зібралися, усе б добре... Але як пожежа — то хоч звільняйся!

Розмовляють два лікаря:

— Я мав одного хворого, який за всіма прогнозами мав померти ще десять років тому, а він усе ще живий.

— Так, таке буває. Це ще раз доводить, що коли хворий справді хоче жити, то медицина безсила.

— Ой, дівчата, а я так комплексую з приводу своєї зовнішності!

— Та перестань! Бери приклад з мене! Я, наприклад, зовсім не комплексую з приводу твоєї зовнішності!

— Пішли на пиво!

— Не можу, кіно дивлюсь.

— То став на паузу і пішли.

— Я в кінотеатрі.

— Приїжджай у гості!

— Та ну, знову нап'ємся...

— Ну і що?

— Вмієш ти вмовляти! Їду.

— Люба, я б дуже хотів, щоб ти поводилась зі мною, як з нашим псом.

— Що ти маєш на увазі?

— Нічого особливого, просто погодуй мене й відпусти гуляти.

– Чула, твій чоловік нову роботу знайшов.

– Ага, під ним людей п’ятсот.

– То він у тебе тепер великий керівник?

– Та ні, траву на цвинтарі косить.

— Тату, — запитує син, — а правда, що справжній чоловік мусить залишатися спокійним у будь-якій ситуації?

— Правда, синку.

— Тоді що тобі спочатку показати – мій щоденник чи мамину нову сукню?

Якби я не був програмістом, мабуть, став би хірургом: люблю, знаєте, поколупатися у всякій незрозумілій балабурді.

Українське село, ніч.

Чоловік під вікном хати (пошепки):

— Микола!

Звідти (здушений шепіт):

— Шо?

— Виходь!

— Нащо?

— Я тут горілочки припас, галушки посмажив, грибочки, огірчики, ходімо вип’ємо!

— Та не можу!

— Та ж чого?!

— Та кохаюся я, хай воно сказиться!